Центральноукраїнський вісник права та публічного управління

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Володимир Васильович Буга — 2025-12-26

Стаття присвячена всебічному аналізу конституційних засад функціонування місцевого самоврядування в Україні, яке розглядається як ключовий елемент системи публічної влади та важливий інститут громадянського суспільства. У дослідженні визначено основні принципи місцевого самоврядування, які включають систему умов, гарантій та принципів, що забезпечують автономію територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення. Розглянуто наукові підходи до трактування сутності та структури місцевого самоврядування, його юридичної природи, історичного розвитку та відносин із державними органами. Особливу увагу приділено аналізу подвійного адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування, які виконують як власні, так і делеговані повноваження. З’ясовано роль конституційних норм, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та положень Європейської хартії місцевого самоврядування у формуванні сучасної моделі муніципальної влади. Висвітлено значення таких принципів, як демократія, децентралізація, відкритість, публічна відповідальність і громадська участь для ефективного функціонування територіальних громад. Акцентовано увагу на тому, що місцеве самоврядування є одним із ключових механізмів реалізації народовладдя, сприяє гармонійному розвитку територій і слугує важливою основою для укріплення демократичного політичного режиму. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення законодавства та практик муніципального управління із врахуванням європейських стандартів і сучасних викликів.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ МОРСЬКОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗМІЦНЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Владислав Леонідович Гончарук — 2025-12-26

У дослідженні Україна репрезентована як незалежна країна з євроінтеграційним курсом розвитку, що має статус морської держави, володіє значною площею водного простору і протяжною береговою лінією. Метою статті є формалізація моделі державного управління розвитком морської інфраструктури у контексті зміцнення економічної безпеки України, зважаючи на специфіку її трансформації в умовах воєнного стану. У дослідженні феномен економічної безпеки морського транспорту розглядається з позиції підсистеми загальнодержавної економічної безпеки, об’єктами якої є безпека судноплавства і портової інфраструктури, екологічна та техногенна безпека функціонування морських портів, антитерористична безпека перевезень. Узагальнено потенційні переваги та слабкі сторони функціонування морської інфраструктури України. Зауважено деструктивний вплив військового вторгнення РФ на територію України, що призвело до тимчасової втрати контролю над морськими портами Азовського моря і АР Крим, блокування портів Чорного моря, перенесення ділової активності до портів Дунайського регіону. Запропоновано концептуальні рішення щодо оптимізації функціонування систем державного управління морською інфраструктурою, які включають комплекс взаємодоповнюючих механізмів адміністративного, нормативно-правового, фінансово-інвестиційного, інноваційного, соціально-екологічного та інформаційно-комунікаційного спрямування. Обґрунтовано доцільність переходу до моделі «порт-власник», котра передбачає спрощення митних процедур, концесію морської інфраструктури, стимулювання конкуренції між морськими портами та низку інших заходів. Запропоновані заходи дозволять знизити рівень небезпеки морських перевезень в умовах воєнного стану в контексті страхування ризиків, компенсації збитків, реалізації домовленостей міжнародних угод.

ОРГАНІЗАЦІЙНА КУЛЬТУРА ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЯК ЧИННИК ЕФЕКТИВНОСТІ МЕХАНІЗМІВ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ВЕТЕРАНІВ

Артур Анатолійович Захарін — 2025-12-26

У статті розглядається організаційна культура органів публічного управління як чинник ефективності механізмів соціального захисту ветеранів. Здійснено аналіз наукових праць учених з проблеми дослідження з метою аналізу змістового наповнення поняття «організаційна культура в публічному управлінні» та визначення впливу організаційної культури на ефективність впровадження механізмів соціального захисту ветеранів органами публічного управління. Мета дослідження полягає в аналізі ролі організаційної культури в органах публічного управління як чинника ефективності механізмів соціального захисту ветеранів. Основними завданнями визначено такі: здійснити аналіз змістового наповнення поняття «організаційна культура в публічному управлінні»; обґрунтувати вплив організаційної культури на впровадження механізмів соціального захисту ветеранів шляхом правильно вибудованої організаційної культури органів публічного управління; визначити роль організаційної культури органів публічного управління в процесі впровадження механізмів соціального захисту ветеранів; здійснити аналіз програм, які впроваджуються органами публічного управління шляхом використання механізмів соціального захисту; розробити напрями удосконалення організаційної культури органів публічного управління як чинника ефективності механізмів соціального захисту ветеранів. Досягнення поставленої мети та вирішення завдань дослідження було здійснено за допомогою теоретичних методів дослідження. Новизна дослідження полягає у визначенні організаційної культури як чинника, що впливає на впровадження механізмів соціального захисту ветеранів органами публічного управління. У висновках підтверджено, що організаційна культура органів публічного управління є важливим чинником, що сприяє ефективному впровадженню механізмів соціального захисту ветеранів. Ефективне впровадження механізмів соціального захисту через суб’єктів публічного управління сприятиме успішному процесу реінтеграції ветеранів.

ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСУВАННЯ КУЛЬТУРНИХ ІНДУСТРІЙ З МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ

Геннадій Ігорович Казаков — 2025-12-26

У статті досліджено особливості фінансування культурних індустрій в Україні за рахунок місцевих бюджетів в умовах воєнного стану. Актуальність теми зумовлена тим, що культура залишається важливим чинником збереження ментального здоров’я населення, національної ідентичності та соціальної стійкості суспільства. Водночас через військові виклики і перерозподіл державних фінансових ресурсів на потреби оборони саме місцеві бюджети виступають головним стабілізуючим джерелом підтримки культурної сфери. У роботі здійснено аналіз сучасного стану фінансування культури на місцевому рівні, виявлено основні тенденції, проблеми та можливості підвищення ефективності використання бюджетних ресурсів. Під час дослідження застосовано аналітичний, порівняльно-історичний, статистичний та системно-структурний методи, що дозволило комплексно оцінити роль місцевих бюджетів у забезпеченні життєздатності культурних інституцій у кризових умовах. Встановлена частка видатків, яка виділяється на місцевому рівні на культурний сектор. Відзначено, що велика частка видатків місцевих бюджетів спрямовується на утримання комунальних закладів культури, оплату праці працівників та енергозабезпечення, тоді як фінансування культурно-інноваційних проєктів, креативних стартапів і програм розвитку культурних індустрій є мінімальним. Обґрунтовано необхідність запровадження нових підходів до бюджетного планування, що передбачають розширення партнерства між органами місцевого самоврядування, бізнесом та громадським сектором. Запропоновано механізми залучення приватного капіталу, інвестиційних фондів і міжнародних грантових програм для посилення фінансової стійкості культурної сфери. Реалізація таких підходів сприятиме підвищенню ефективності використання місцевих бюджетів, розвитку інноваційного потенціалу культурних інституцій, а також забезпеченню сталого функціонування культурних індустрій навіть за умов воєнного стану.

ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В КРАЇНАХ БАЛТІЇ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Віктор Олегович Люстей — 2025-12-26

Стаття узагальнює досвід Латвії, Литви та Естонії, які після 1991 року використовували євроінтеграцію як каталізатор модернізації системи публічного управління і переходу від пострадянських моделей до стандартів ЄС. Показано, як виконання «копенгагенського пакета» та використання інструментів ЄС (PHARE, ISPA, SAPARD, Twinning, TAIEX) сприяли гармонізації законодавства, синхронізації реформ публічної служби, децентралізації, цифровізації адміністративних послуг, підвищенню прозорості державних закупівель та розвитку систем моніторингу результативності політик. У центрі аналізу – імплементація принципів належного врядування (прозорість, підзвітність, ефективність, орієнтація на громадянина) через інституційні, організаційні та технологічні інновації. Естонія демонструє ефект електронного урядування на базі X-Road, е-резидентства, цифрових ідентифікацій та дистанційного голосування; Литва – розвиток е-procurement, відкритих даних, цифрового адміністрування податків і сервісних центрів; Латвія – модель «єдиного вікна», портал Latvija.lv, електронний документообіг і впровадження сервісно орієнтованої логіки взаємодії з громадянами. Сукупно це зменшило корупційні ризики, скоротило витрати держави, підвищило довіру громадян і якість державних послуг. Релевантність досвіду країн Балтії для України обґрунтовується спільною пострадянською спадщиною, подібністю стартових інституційних викликів, стратегічною метою членства в ЄС. Водночас окреслено чинники, що ускладнюють пряме копіювання: більший масштаб держави, складніший адміністративно-територіальний устрій, наслідки воєнного конфлікту, відмінні політико-культурні та соціально-економічні умови. Методологічною рамкою виступають policy transfer і концепція європеїзації, які пояснюють адаптацію інститутів, процедур і культур управління до норм ЄС. Зроблено висновок, що контекстно чутливе та поетапне перенесення балтійських інновацій може прискорити післявоєнну трансформацію публічного управління в Україні за умови поєднання інструментів ЄС із внутрішніми інституційними змінами, розвитком людського капіталу та активною участю громадянського суспільства.

СТАТУС МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТА ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БЕЗОПЛАТНОЇ ПРАВНИЧОЇ ДОПОМОГИ

Максим Дмитрович Мацак — 2025-12-26

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей адміністративно-правового статусу Міністерства юстиції України як ключового суб’єкта формування державної політики у сфері безоплатної правничої допомоги. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю забезпечення реалізації конституційного права громадян на правову допомогу та складністю багаторівневої системи надання безоплатної правничої допомоги. Дослідження базується на системному аналізі норм Закону України «Про безоплатну правничу допомогу» та Положення про Міністерство юстиції України. Використовується комплекс загальних та спеціально-юридичних методів наукового пізнання, зокрема, методи дедукції, індукції, абдукції, а також формально-юридичний та порівняльно-правовий методи. Систематизовано повноваження Міністерства юстиції у сфері безоплатної правничої допомоги, виділивши функціональну, правотворчу, регулятивну, організаційно-інституційну, контрольно-аналітичну та координаційну компоненти. Встановлено, що Міністерство юстиції є інституційним інтегратором, який здійснює загальне управління системою безоплатної правничої допомоги. Водночас виявлено, що чинне законодавство не повною мірою закріплює за Міністерством такі стратегічні завдання, як визначення пріоритетних напрямів розвитку системи та надання роз’яснень щодо державної політики. Доведено, що роль Міністерства юстиції у формуванні політики безоплатної правничої допомоги є системоутворюючою та комплексною. Міністерство виступає в ролі «нормотворчого центру», «організаційного ядра», «координаційного суб’єкта» та «аналітичного й контролюючого органу», що забезпечує цілісність державної правової політики та адаптивність системи безоплатної правничої допомоги до зовнішніх викликів та міжнародних стандартів. Саме адміністративно-правовий статус Міністерства юстиції у сукупності його компонентів визначає його центральну роль у розбудові національної системи безоплатної правничої допомоги.

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ КАТУВАННЯ, ВЧИНЕНОГО В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Єгор Сергійович Назимко — 2025-12-26

У статті розглядаються особливості кримінально-правової кваліфікації катування, вчиненого в умовах воєнного стану. Вказується, що катування має стабільно негативну динаміку, яка, незважаючи на позитивні зміни у 2021–2022 роках, зазнала повторного поступового зростання після початку повномасштабного збройного конфлікту. Однією з причин стала низька ефективність кримінально-правової протидії, зокрема – прогалини, які виникають під час кримінально-правової кваліфікації катування, а також відмежування його від суміжних кримінальних правопорушень. За результатами аналізу судової практики, зокрема вироків, ухвалених у кримінальних провадженнях за фактом вчинення катувань представниками рф, констатується відсутність випадків притягнення останніх до відповідальності за ч. 3 ст. 127 Кримінального кодексу України та ст. 442-1 Кримінального кодексу України. Визначається, що в усіх випадках такі особи були визнані винними у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 438 Кримінального кодексу України. Пропонуються зміни до ч. 3 ст. 127 Кримінального кодексу України. Підсумовується, що після ратифікації Римського статуту, а також із урахуванням положень Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання питання щодо доцільності подальшого збереження редакції ч. 3 ст. 127 Кримінального кодексу України потребує детального вивчення. Вказане зумовлюється тим, що фактично положення та принципи національного кримінального законодавства надають можливість притягати іноземців до кримінальної відповідальності за вчинення на території України будь-яких кримінальних правопорушень, зокрема і катування, що ставить під сумнів доцільність виокремлення спеціальної кваліфікуючої ознаки саме для катування.

МЕРЕЖЕВИЙ АНАЛІЗ У ВИВЧЕННІ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА: НОВІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ГОРИЗОНТИ

Наталя Олексіївна Пасічник — 2025-12-26

Стаття присвячена обґрунтуванню методологічних засад застосування мережевого аналізу у вивченні історії держави та права. У роботі доведено, що сучасна історико-правова наука перебуває на етапі методологічного оновлення, яке потребує інтеграції міждисциплінарних цифрових інструментів. Мережевий аналіз (Social Network Analysis, Historical Network Research) розглядається як один із найперспективніших підходів, що здатний поєднати якісну герменевтику з кількісним аналізом взаємозв’язків між суб’єктами політичної влади, інституціями, правовими текстами й науковими школами. Розкрито походження та становлення мережевого аналізу – від соціологічних концепцій М. Грановеттера, С. Вассермана та К. Фауста до сучасних цифрових проєктів у межах Historical Network Research. Показано, що метод дозволяє реконструювати політичні й адміністративні мережі, аналізувати динаміку правових текстів через системи цитування і запозичень норм, а також простежувати транснаціональні інтелектуальні зв’язки між правознавцями різних епох. Окрему увагу приділено методологічним викликам: проблемам репрезентативності джерел, технічним труднощам формалізації якісних історичних даних, ризикам редукціонізму й необхідності поєднання кількісного аналізу з традиційними герменевтичними методами. Автори доводять, що мережевий підхід не замінює класичних історико-правових методів, а виступає їхнім структурним доповненням, забезпечуючи візуалізацію складних процесів еволюції правових систем і взаємодії політичних акторів. У висновках обґрунтовано перспективи подальших досліджень: створення цифрових баз історико-правових даних, розроблення методик кодування джерел, моделювання правових і адміністративних мереж та формування стандартів етичної реконструкції даних. Запровадження мережевого аналізу в історико-правову науку визначається як стратегічний крок до побудови цифрової історико-правової аналітики, здатної поєднати глибину традиційної науки з точністю сучасних технологій.

ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ

Тетяна Олександрівна Пікуля — 2025-12-26

Стаття присвячена філософсько-правовому осмисленню категорії «гідність людини», яка включає етичні, соціальні, політичні та юридичні виміри. Встановлено, що у філософії права поняття гідності розглядається не лише як внутрішнє моральне почуття чи соціальна цінність, але й як фундаментальний принцип, який забезпечує автономію та свободу особистості. Згідно з теорією «комунікативної дії» сучасного німецького філософа і соціолога Юргена Габермаса, людська гідність є найвищою моральною і правовою цінністю, яка лежить в основі демократичного суспільства. Вона виступає як принцип, що має забезпечити рівне ставлення до кожної людини, незалежно від її походження, переконань чи соціального статусу. В юридичному аспекті гідність людини є основоположною категорією, яка закріплюється в міжнародних актах, зокрема у Загальній декларації прав людини ООН. Особливу увагу приділено історичному контексту розуміння гідності, починаючи з античних мислителів, таких як Фома Аквінський, і закінчуючи сучасними правознавцями. Розглянуто вплив природно-правових поглядів, зокрема Дж. Локка, на сучасні міжнародні правові документи, що забезпечують захист прав людини, включаючи право на гідність. З’ясовано, що публікації останніх років наголошують на необхідності переосмислення людської гідності у світлі глобалізаційних процесів, зокрема в контексті сучасних викликів, таких як російсько-українська війна та порушення прав людини в Україні. У статті акцентована увага на тому, що завдяки різниці у методологічних підходах до розуміння людської гідності філософів і правознавців увага дослідників може бути сконцентрована на таких аспектах: автономії людини, естетичній якості, універсальному праві на рівності. У статті проаналізований зміст окремих ознак, які характеризують поняття «гідність людини», зокрема: автономність, рівність, право на захист від жорстокого поводження та дискримінації, а також право на участь у політичних та соціальних процесах. У рамках відповідних ознак гідність розглядається не лише як моральна категорія, а й як основа для забезпечення основних прав і свобод, таких як право на життя, свободу та доступ до освіти, медицини та соціального захисту. Наприкінці дослідження акцентується увага на важливості захисту людської гідності в умовах цифрових технологій та глобалізації, що ставить нові питання щодо забезпечення права на гідність в Інтернеті та боротьби з кібербулінгом. Автор також вказує на розширення розуміння гідності, зокрема через інклюзивність і рівність, що особливо актуально для захисту прав меншин в умовах сучасних соціальних і політичних викликів. Таким чином, стаття пропонує комплексне осмислення категорії гідності людини, поєднуючи філософські та правові аспекти, підкреслює її важливість у контексті сучасних глобальних змін.

РЕАЛІЗАЦІЯ ОБОВ’ЯЗКУ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО НСРД В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ СТ. 253 КПК У СВІТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Віталій Олександрович Романов — 2025-12-26

У цій статті виконано ґрунтовний аналіз проблеми реалізації обов’язку повідомлення осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії (НСРД), передбаченого нормами кримінального процесуального права України. Розглянуто правову природу інституту повідомлення як важливого елементу системи гарантій захисту приватного життя та процесуальної справедливості; показано його роль у відновленні процесуальної рівноваги після проведення НСРД. Проаналізовано національну судову практику, зокрема позиції Верховного Суду, які підкреслюють необхідність дотримання принципу своєчасного інформування, водночас допускаючи, що в окремих випадках порушення формалізованого порядку повідомлення необов’язково призводить до неприйнятності зібраних доказів. Розглянуто також прецеденти Європейського суду з прав людини, які закріпили підхід «повідомлення плюс можливість оскарження» як базовий механізм захисту від неконтрольованого втручання у приватне життя та як гарантію ефективного судового нагляду. Виконано порівняльний аналіз регулювання в Німеччині, Франції та Польщі, де поєднання судового контролю, встановлених термінів повідомлення та механізмів відшкодування створює ширший комплекс запобіжних заходів проти зловживань. У цих правових системах функціонують реальні інструменти відповідальності для посадових осіб, процедури автоматичного або судового повідомлення, а також дієві шляхи адміністративного і цивільного оскарження й відшкодування збитків. Проведений порівняльний висновок свідчить, що українське регулювання є не досить ефективним: відсутність чітко встановленої відповідальності за неповідомлення, нечіткі процедури відстрочення та обмежений судовий контроль підвищують ризик формальної реалізації гарантій і ускладнюють доступ до справедливої компенсації для осіб, чиї права було порушено. На підставі аналізу обґрунтовано необхідність системних законодавчих змін, спрямованих на наближення національної процедури до європейських стандартів. Запропоновано ключові напрями реформ: визначити правові наслідки неповідомлення, запровадити дисциплінарну та адміністративну відповідальність для службовців, створити механізм автоматичного повідомлення через суд, чітко регламентувати підстави і строки відстрочення повідомлення з обов’язковою судовою перевіркою та забезпечити ефективну систему компенсації шкоди. Ці заходи сприятимуть підвищенню прозорості процедур НСРД і реальній гарантії захисту прав людини в кримінальному процесі.

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ У СЕРЕДНЬОСТРОКОВІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Євгеній Іванович Таран — 2025-12-26

У статті розглядаються важливі питання розвитку державної політики національної безпеки України, оцінки її ефективності, впливу сучасних геополітичних змін на національні інтереси, а також перспективні напрями вдосконалення системи управління національною безпекою забезпечення безпеки у середньостроковій перспективі. Актуальність цього дослідження зумовлена загостренням геополітичних викликів у регіоні, посиленням загроз національній безпеці України, необхідністю адаптації державної політики до нових зовнішніх і внутрішніх умов. Особливо важливо досліджувати перспективи середньострокового розвитку національної безпеки у контексті інтеграції України до європейських та світових безпекових структур. Мета статі полягає в аналізі актуального стану державної політики у сфері національної безпеки України та визначенні перспектив середньострокового розвитку системи національної безпеки з урахуванням внутрішніх та зовнішніх викликів. У дослідженні використано такі методи, як системний аналіз, порівняльний аналіз, метод експертних оцінок, прогнозування та моделювання сценаріїв розвитку національної безпеки, а також методи аналізу нормативно-правових документів. У статті зазначено, що українське законодавство створює нормативну базу для стратегічних документів, забезпечує правову рамку для військових реформ, мобілізації ресурсів та інтеграції України у міжнародні оборонні структури. Стаття вказує на те, що у середньостроковій перспективі геополітична ситуація у світі буде характеризуватися збільшенням проблем в державі та підвищенням їх складності, тому на найближчі 5–10 років ключовими загрозами держави будуть гібридні та кіберзагрози, регіональна нестабільність, економічний тиск, соціальні кризи та екологічні проблеми. Сформульовано перспективні напрями розвитку державної політики національної безпеки у середньостроковій перспективі (5–10 років) з урахуванням прогнозованих геополітичних змін. Надано рекомендації щодо удосконалення системи управління національною безпекою. Представлені можливості інтеграції України у європейські та світові безпекові структури.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОВІДНОСИНИ У СФЕРІ СОНЯЧНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЕНЕРГОЕФЕКТИВНІСТЬ В УКРАЇНІ

Андрій Васильович Червінчук — 2025-12-26

У статті досліджуються адміністративно-правові відносини у сфері сонячної енергетики в Україні та їхній вплив на стан енергоефективності держави в умовах воєнного стану та євроінтеграційних трансформацій. Обґрунтовано актуальність розвитку сонячної енергетики як одного з ключових чинників забезпечення енергетичної безпеки та стійкості енергосистеми в умовах тривалої збройної агресії, руйнування критичної інфраструктури та необхідності зменшення залежності від викопних видів палива. Показано, що сонячна генерація, яка до 2022 року досягла близько 10 ГВт встановленої потужності, стала важливим компонентом енергетичного балансу України та визначальним елементом реалізації державної політики у сфері відновлюваних джерел енергії. На основі аналізу законодавства України, підзаконних нормативно-правових актів, рішень НКРЕКП, судової практики Верховного Суду, міжнародно-правових документів ЄС і наукових джерел охарактеризовано нормативно-правову та інституційну основу регулювання сонячної енергетики. Виокремлено ключові напрями адміністративно-правового впливу: ліцензування діяльності з виробництва електричної енергії, регулювання «зелених» тарифів та аукціонної підтримки, встановлення особливого режиму стягнення штрафних санкцій в умовах воєнного стану, визначення правового статусу установок накопичення енергії та розподіленої генерації. Окрему увагу приділено аналізу правових наслідків постанови НКРЕКП № 332 від 25.02.2022 та рішень Верховного Суду у справах щодо застосування мораторію на штрафи, небалансів електричної енергії, інфляційних втрат і 3 % річних. З’ясовано, що попри істотний прогрес у формуванні сучасної регуляторної бази, розвиток сонячної енергетики стримується низкою бар’єрів: регуляторною нестабільністю, складністю процедур приєднання до мережі, адміністративними затримками при реалізації податкових пільг, недостатньою визначеністю правового режиму агровольтаїки, енергетичних кооперативів та систем накопичення енергії. Показано, що децентралізація генерації, розвиток дахових сонячних установок, енергетичних кооперативів та гібридних систем із накопиченням енергії сприяють підвищенню енергоефективності, зменшенню мережевих втрат та посиленню стійкості місцевих громад до атак на інфраструктуру. Зроблено висновок, що адміністративно-правові відносини у сфері сонячної енергетики є визначальним інструментом реалізації стратегічних цілей України щодо збільшення частки відновлюваних джерел енергії, досягнення показників Національного енергетичного та кліматичного плану й адаптації до вимог права ЄС. Запропоновано перспективні напрями подальших досліджень, пов’язані з удосконаленням правового регулювання аукціонних механізмів підтримки, правового статусу енергетичних громад, кредитів на відновлювану енергію та інтеграції сонячної генерації в мережеву інфраструктуру в післявоєнний період.

МОВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ФАХОВОЇ ТА НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД

Оксана В’ячеславівна Чорноус — 2025-12-26

Стаття присвячена теоретичному осмисленню мовної та мовленнєвої компетентності фахівців і науковців в умовах посилення вимог до фахової та наукової комунікації українською мовою. Узагальнено сучасні наукові підходи до розуміння мовної компетентності як інтегрального показника сформованості знань, умінь і навичок, необхідних для ефективного використання державної мови в професійному та науковому середовищі. Окреслено її двовекторність (теоретичний і практичний компоненти), звернуто увагу на діалектичну єдність мови й мовлення. У роботі схарактеризовано типові лексичні і стилістичні порушення (росіянізми, плеоназми, багатослів’я, штампи), які сигналізують про недостатній рівень мовної культури в офіційно-діловому та науковому стилях. Проаналізовано ключові чинники, що перешкоджають формуванню високого рівня володіння державною мовою: вплив чужомовного (зокрема, російськомовного) середовища, соціальну інерцію, формальний підхід до викладання, психологічні бар’єри (ідентифікаційна невизначеність, комплекс меншовартості). Окреслено теоретичні засади вдосконалення мовної компетентності, серед яких – комунікативно-діяльнісний підхід, систематичне редагування власних текстів, використання практико-орієнтованих форм навчання, а також сучасні цифрові технології (онлайн-платформи, мобільні додатки, гейміфікація, симуляційні програми, штучний інтелект). Підкреслюється, що цілеспрямоване формування мовної компетентності є невіддільним складником професійної підготовки фахівців, умовою успішної академічної діяльності та важливим елементом сучасної української академічної культури й національної ідентичності. Перспективи подальших досліджень вбачаються у поглибленому аналізі сучасних академічних і професійних текстів, вивченні ефективності цифрових інструментів та розробленні спеціалізованих програм підвищення мовної компетентності для різних галузей.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ ОРГАНАМИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Ірина Миколаївна Шопіна — 2025-12-26

Мета статті полягає у визначенні проблем забезпечення безпеки інформаційної сфери органами виконавчої влади та окресленні напрямів їх вирішення. Досліджено трансформацію інформаційної політики України в умовах тривалого збройного конфлікту та воєнного стану. Акцентовано увагу на загрозах, що виникають унаслідок російських інформаційно‑психологічних операцій, які тривають понад три десятиліття та не зменшили інтенсивності після 2022 року. Підкреслено ризики, пов’язані з використанням відкритих даних для розвідки, терористичних актів та компрометації критичної інфраструктури. Особливу увагу приділено цифровізації публічного управління, зокрема розвитку системи «Дія», електронного правосуддя та державних реєстрів, що забезпечили високий рівень доступності послуг і зменшили корупційні ризики. Окремо розглянуто правові механізми обмеження конституційних прав і свобод під час воєнного стану. Наголошено на необхідності збереження інформаційно‑правової основи для громадського контролю за сектором безпеки й оборони. Для вдосконалення роботи органів виконавчої влади в інформаційній сфері під час воєнного стану вважається необхідним законодавчо закріпити критерії та вичерпний перелік інформаційних прав і свобод, які можуть бути обмежені в цей період, з урахуванням потреби підтримання балансу між інтересами національної безпеки та принципами прозорості й відкритості публічної інформації. Обґрунтовано необхідність посилення узгодженості, безперервності та цілеспрямованості державної інформаційної політики, зокрема шляхом оновлення та адаптації Стратегії інформаційної безпеки до реалій тривалого повномасштабного збройного конфлікту. Оновлена Стратегія має включати створення цільових програм інформаційної підтримки українських громадян за кордоном для збереження їхнього зв’язку з Батьківщиною та стимулювання майбутнього повернення. Особливу увагу в оновленому тексті Стратегії інформаційної безпеки слід приділити інформаційній підтримці українців на тимчасово окупованих територіях та запобіганню індоктринації українських дітей і молоді.