Центральноукраїнський вісник права та публічного управління

НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ БЕЗПЕКИ ЦИФРОВИХ ПУБЛІЧНИХ СЕРВІСІВ ЗА УМОВ ВОЄННИХ РИЗИКІВ

Олена Іванівна Білик — 2026-04-20

У статті актуалізовано проблематику забезпечення стійкості та безпеки цифрових публічних сервісів в умовах повномасштабної збройної агресії та гібридних загроз. Досліджено трансформацію безпекового середовища функціонування державних цифрових платформ під впливом ескалації кіберпротистояння та фізичного знищення інфраструктури. На основі аналізу емпіричних даних Держспецзв’язку та звітів Microsoft констатовано критичне зростання кількості та складності кібератак на органи публічної влади, що вимагає перегляду традиційних підходів до захисту інформації. Обґрунтовано необхідність переходу від реактивних моделей кіберзахисту до предиктивних стратегій, що базуються на використанні штучного інтелекту та автоматизації процесів реагування (SOAR). Окрему увагу приділено феномену «цифрових посольств» (Data Embassies) та екстериторіальності даних як механізму забезпечення цифрового суверенітету та безперервності державного управління через використання хмарних середовищ країн-партнерів. Проаналізовано когнітивний вимір безпеки, де довіра громадян до цифрових сервісів розглядається як критичний елемент захисту від інформаційно-психологічних операцій ворога. Результатом дослідження є розроблення та обґрунтування багатовимірного механізму підвищення безпеки цифрових публічних сервісів, який базується на синергії чотирьох стратегічних вимірів: нормативно-правового, організаційно-управлінського, технологічного та інституційного. Нормативно-правовий вимір передбачає адаптацію законодавства до умов воєнного часу та імплементацію міжнародних стандартів як обов’язкових вимог. Організаційно-управлінський вимір фокусується на впровадженні адаптивного управління, створенні міжвідомчих коаліцій та залученні громадськості до тестування систем захисту (participatory cybersecurity). Технологічний компонент базується на архітектурі «нульової довіри», кібер-резильєнтності та використанні AI для моніторингу загроз. Інституційний вимір пропонує створення координаційних центрів кібербезпеки та стратегій відновлення даних. Доведено, що інтеграція цих складників дає змогу створити стійку екосистему надання публічних послуг, здатну функціонувати в умовах перманентних кризових ситуацій.

ЦИФРОВІ ДОКАЗИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ДОПУСТИМОСТІ ТА ОЦІНКИ

Олена Григорівна Бондаренко — 2026-04-20

У статті здійснено розгорнутий доктринальний та прикладний аналіз проблем становлення та застосування цифрових (електронних) доказів у кримінальному провадженні України, що зумовлено стрімкою цифровізацією суспільно-економічних процесів та радикальним зростанням кількості кіберзлочинів. Підкреслюється, що попри фундаментальні зміни у способах вчинення кримінальних правопорушень, чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК) усе ще містить фрагментарне й недостатньо адаптоване нормативне регулювання роботи з цифровою інформацією. Наявні правові норми здебільшого орієнтовані на моделі, притаманні традиційним матеріальним носіям доказової інформації, що формує ризики правової невизначеності та істотно ускладнює ефективне використання цифрових доказів у судовому процесі. Основну увагу приділено розкриттю проблеми допустимості цифрових доказів, яка в українських реаліях найчастіше пов’язана не з їх змістом чи достовірністю, а з порушеннями процедур їх отримання, зберігання та фіксації, що суперечить вимогам ст. 86 КПК України. Практика слідчих органів засвідчує превалювання застарілих методів роботи, зокрема фізичного вилучення комп’ютерної техніки замість проведення професійного відтворення копій (forensic imaging) або створення криміналістичних образів. Такий підхід не лише не відповідає міжнародним стандартам, але й створює реальні ризики паралізації діяльності бізнесу, втрати критичної інформації, порушення прав власників та третіх осіб. У статті детально досліджено найбільш проблемні колізійні питання застосування норм щодо обшуку, тимчасового доступу та виїмки цифрових даних, включаючи відсутність чітких вимог до протоколювання технічних параметрів вилучення, програмного забезпечення, носіїв та методів обробки даних. Особливе місце приділено аналізу проблеми забезпечення цілісності та незмінності цифрової інформації – ключової умови для визнання її судом належною та достовірною. Підкреслюється важливість застосування криптографічних методів контролю, зокрема хеш-функцій, які забезпечують простежуваність походження даних і підтримання безперервності ланцюга зберігання (Chain of Custody), що є загальноприйнятим міжнародним стандартом у сфері кіберфорензіки. Окремо проаналізовано актуальні проблеми експертного дослідження цифрових доказів, включаючи недостатність спеціалізованої експертної інфраструктури, різний рівень кваліфікації фахівців, відсутність єдиних державних стандартів цифрово-криміналістичних процедур та практики застосування спеціалізованого програмного забезпечення. Наголошується, що саме експертний висновок часто є ключовою ланкою у доведенні автентичності та надійності електронних даних, однак без законодавчо врегульованих інструментів він може втратити належну доказову силу.

УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЮ БЕЗПЕКОЮ В УМОВАХ КІБЕРСУСПІЛЬСТВА: КОГНІТИВНИЙ ВИМІР, УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Ірина Геннадіївна Верховцева — 2026-04-20

Метою статті визначено охарактеризувати принципові засади управління інформаційною безпекою України за умов кіберсуспільства з фокусом на когнітивних аспектах проблеми в рамках опору деструктивній масово-інформаційній діяльності антиукраїнського характеру. Акцентовано на викликах цифрової епохи та якісних змінах у соціальних взаємодіях і когнітивних практиках, зумовлених застосуванням новітніх технологій (штучного інтелекту, нейронних мереж тощо) в рамках смислових аспектів мережевих взаємодій. На основі аналізу провідних світових моделей управління інформаційним простором окреслено завдання забезпечення інформаційної безпеки України в частині формування інформаційних кордонів з огляду на когнітивну безпеку вітчизняного соціуму. Наголошено на потребах принципового оновлення державної інформаційної політики, гармонізації національного законодавства в інформаційній сфері з відповідними європейськими стандартами та доповнення системи інформаційних фільтрів елементами, пов’язаними з когнітивною безпекою українського суспільства й регулюванням транскордонних потоків даних. У рамках системного й багаторівневого підходу до управління інформаційною безпекою шляхами зміцнення інформаційного суверенітету України визначено інтенсифікацію міждержавного співробітництва у формуванні міжнародно-правового режиму інформаційної безпеки й регламентації поведінки держав в інформаційному просторі, сприяння ефективній взаємодії у сфері кіберзахисту, подолання концептуальної і термінологічної неузгодженості в даній сфері, пошук балансу між відкритістю і безпекою. Резюмовано, що управління інформаційною безпекою України в частині когнітивної безпеки є процесом, який потребує постійної уваги, творчих підходів, гнучких і швидких реагувань із боку держави, усього українського соціуму.

ЛЮСТРАЦІЯ В ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕЛЕМЕНТ ПЕРЕХІДНОГО ПРАВОСУДДЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Світлана Іванівна Власенко — 2026-04-20

У статті досліджено інституціональне забезпечення політики люстрації в постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи. Розглянуто люстрацію як ключовий елемент перехідного правосуддя та європейської інтеграції, а також як обов’язкову умову формування демократичної парадигми публічного управління. Проаналізовано міжнародні акти Організації Об’єднаних Націй та Парламентської Асамблеї Ради Європи, що регламентують реалізацію перехідного правосуддя в процесі постконфліктного врегулювання. Приділено увагу діяльності Європейського суду з прав людини в питаннях дотримання основних прав і свобод людини та відповідності принципам верховенства права національного законодавства й адміністративних заходів щодо люстрації. Вивчено міжнародну політику урядів постсоціалістичних країн щодо обʼєднання з метою європейської інтеграції, що здійснювалася в першій половині 1990-х років, а також зʼясовано місце люстрації в цій політиці. Висвітлено позитивний досвід проведення люстрації на прикладі окремих країн Центральної та Східної Європи, які входили до колишнього соцтабору – Чехії, Німеччини (зокрема, колишньої Німецької Демократичної Республіки), Литви, Польщі. Проаналізовано національні законодавчі акти цих країн, досліджено діяльність національних інституцій та їх результати щодо здійснення очищення влади як елементу перехідного правосуддя. За результатами проведеного дослідження, зроблено висновок про неодноманітність реалізації політики люстрації в 1990–2000-х роках та про її часткове законодавче врегулювання в постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи. Доведено важливість реалізації політики люстрації в процесі європейської інтеграції постсоціалістичних країн. Визначено ключову роль люстрації у реалізації перехідного правосуддя та в демократизації постконфліктних суспільств країн колишнього соцтабору.

ЩОДО ПИТАНЬ РЕФОРМУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Дмитро Володимирович Євенко — 2026-04-20

Законопроєкт № 4298, ухвалений у першому читанні ще 30 жовтня 2020 року, який передбачав перетворення місцевих державних адміністрацій на органи префектурного типу та запровадження контролю за законністю рішень органів місцевого самоврядування, так і не був затверджений Верховною Радою України. Війна суттєво змінила пріоритети в організації виконавчої влади на місцях. А тому 29 квітня 2025 року Комітет Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування запропонував парламенту ухвалити в першому читанні проєкт закону, який передбачає внесення змін до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та низки інших законодавчих актів. Документ спрямований на забезпечення законності в діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування та має реєстраційний номер 13150. Новий законопроєкт № 13150 спрямований на реформування діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, що потребує конструктивного діалогу між владою та громадами. Таким чином, розпочато черговий етап обговорення питання нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування. Ця дискусія триває в Україні з різною активністю майже від початку впровадження реформи місцевого самоврядування. На сьогодні, все вказує на те, що попри заяви про успіхи децентралізації, реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади фактично призупинилася. Більше того, останнім часом спостерігається тенденція до централізації, яку аргументують потребою відповідати вимогам воєнного стану. Одним із прикладів цього є створення військових адміністрацій у громадах, що перебувають далеко від зон бойових дій, де такі заходи важко обґрунтувати як необхідні. При цьому, актуальність законодавчого врегулювання діяльності місцевих державних адміністрацій зростає у зв’язку зі змінами в адміністративно-територіальному устрої України. Таким чином, доводиться, що існує нагальна необхідність оновлення чинного законодавства, тобто пропонується: 1) на законодавчому рівні передати районній державній адміністрації функції виконавчого органу районних рад, зокрема щодо реалізації районних бюджетів. Крім того, 2) закріпити повноваження щодо координації діяльності територіальних органів виконавчої влади, та 3) закріпити функцію контролю за дотриманням законності у рішеннях органів місцевого самоврядування.

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ ДЛЯ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ: ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

Євген Вікторович Зозуля — 2026-04-20

У статті здійснено комплексне дослідження інституційно-правових засад європейської інтеграції системи підготовки фахівців для сектору безпеки і оборони України в умовах воєнного стану та повоєнної трансформації держави. Обґрунтовано, що сучасні безпекові виклики мають комплексний характер і охоплюють воєнний, правоохоронний, розвідувальний, кібербезпековий та гуманітарний виміри, що зумовлює необхідність підготовки кадрів нового типу. Доведено необхідність переходу від традиційної відомчо-орієнтованої моделі до інтегрованої міжвідомчої системи підготовки, сумісної з європейськими та євроатлантичними стандартами, заснованої на принципах функціональної взаємодії, інституційної сумісності та спільних професійних компетентностей. Проаналізовано діяльність Європейського коледжу безпеки та оборони (ESDC), Агентства Європейського Союзу з підготовки правоохоронних органів (CEPOL), підходи Європейського Союзу до суддівської та правничої підготовки, а також досвід НАТО у межах програми Defense Education Enhancement Programme (DEEP), що спрямована на модернізацію системи військової освіти та розвиток інституційної спроможності держав-партнерів. Визначено основні напрями нормативно-правового та організаційного вдосконалення національної системи безпекової освіти, зокрема впровадження міжвідомчих освітніх стандартів, розвиток модульних програм підготовки та механізмів взаємного визнання результатів навчання. Зроблено висновок, що європейська інтеграція системи підготовки фахівців для сектору безпеки і оборони України має розглядатися як складова інституційної модернізації держави, посилення її обороноздатності, підвищення стійкості до сучасних загроз та забезпечення ефективного функціонування сектору безпеки і оборони в умовах тривалої трансформації. Підкреслено, що успішна імплементація європейських підходів сприятиме формуванню єдиного безпекового освітнього простору та підвищенню рівня професійної мобільності фахівців.

ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: ПРАВОВІ АСПЕКТИ

Олена Миколаївна Іваній — 2026-04-20

У статті теоретично опрацьовується концепція діджиталізації публічної влади як системної трансформації державного управління в умовах євроінтеграції України, що виходить за межі технічної модернізації та передбачає глибоку адаптацію правових, інституційних та технологічних основ взаємодії держави та громадян. Автори статті аналізують сутність діджиталізації через чотири взаємопов’язані виміри: нормативно-правовий, інституційний, технологічний та безпековий. Особливу увагу приділено вітчизняному контексту, де, незважаючи на євроінтеграційні зобов’язання, реалізація діджиталізації супроводжується серйозними викликами: колізіями між євростандартами та національною практикою збору даних, правовими вакуумами під час алгоритмічного прийняття рішень, недостатньою кіберстійкістю критичної інфраструктури в умовах війни, а також ризиками цифрової дискримінації через упередженість штучного інтелекту. На основі аналізу європейського цифрового права та конституційно-правових засад України автори статті пропонують комплексну модель правового забезпечення діджиталізації, побудовану на п’яти ключових принципах: верховенство права як основа легітимності цифрових процедур, мінімізація даних у конфлікті з ефективністю сервісів, цифрова інклюзія через універсальний дизайн, кіберстійкість як елемент національної безпеки та прозорість алгоритмів через гарантоване «право на пояснення». Запропонована багаторівнева архітектура реалізації охоплює нормативний, інституційний та оперативний рівні. Для реалізації запропонованої моделі автори статті аргументують інструментарій, що включає упровадження обов’язкового оцінювання впливу на права людини за розгортання високоризикових систем ШІ, чітке розмежування цивільно-правової та адміністративної відповідальності між державою та приватними розробниками алгоритмів, а також інституційне посилення омбудсменських механізмів через створення спеціалізованих експертних підрозділів для технічного аудиту цифрових систем. Реалізація даної моделі розглядається як стратегічна умова не лише євроінтеграції, а й збереження державності України в умовах воєнного стану, де цифрова трансформація публічної влади стає інструментом неперервності функціонування державних інституцій.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ПУБЛІЧНИМИ ФІНАНСАМИ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ

Віталій Віталійович Кадала — 2026-04-20

У статті розкрито актуальні проблеми процесу управління публічними фінансами в умовах сьогодення. Звернуто увагу на вплив активних воєнних дій в Україні на дієвість та ефективність процесу управління публічними фінансами. Обґрунтовано необхідність тісного взаємозв’язку між принципами та функціями даного процесу, доведено доцільність його адаптації в забезпеченні руху грошових коштів бюджетами різних рівнів. Дослідження набуло подальшого розвитку наукових позицій щодо тлумачення процесу управління публічними фінансами на базі ключових компонентів. Надано авторську точку зору щодо сутнісного змісту процесу управління публічними фінансами в контексті понятійної категорії «сукупність способів та прийомів управлінських циклів бюджетів різних рівнів щодо забезпечення руху грошових коштів, які здатні через діяльність органів виконавчої влади та в межах визначених законом повноважень органів місцевого самоврядування провести мобілізацію, раціональний розподіл та ефективне використання фінансових ресурсів, з метою досягнення повного покриття витрат на обороноздатність країни, соціальної підтримки її громадян, на основі тісного взаємозв’язку обраних принципів та функцій здатних створити атмосферу прозорості, доступності, контролю та відповідальності уповноважених осіб за свої дії в надзвичайних умовах розвитку». Надано обґрунтування кожної компоненти, котра обрана для розкриття сутнісного змісту процесу управління публічними фінансами.. Доведено необхідність впровадження напрямків удосконалення процесу управління публічними фінансами з урахуванням встановлених проблематичних аспектів.

ПРАВОЗАХИСНА ТА ПРАВОЗАСТОСОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Олеся Миколаївна Козакевич — 2026-04-20

У статті здійснено ґрунтовний науково-правовий аналіз правозахисної та правозастосовної діяльності Державної прикордонної служби України в умовах дії правового режиму воєнного стану. Актуальність дослідження зумовлена докорінною трансформацією функціонального призначення прикордонної служби, яка в умовах повномасштабної збройної агресії проти України виконує не лише класичні завдання із забезпечення охорони та недоторканності державного кордону, а й реалізує розширений комплекс повноважень у сфері правоохоронної, адміністративно-юрисдикційної та правозахисної діяльності. Особливого значення набуває проблема забезпечення належного балансу між потребами національної безпеки та обов’язком держави гарантувати дотримання прав і свобод людини навіть за умов надзвичайних правових режимів. У межах дослідження проаналізовано нормативно-правові засади діяльності Державної прикордонної служби України в період воєнного стану, визначено особливості застосування норм адміністративного законодавства та специфіку реалізації правозахисної функції під час здійснення прикордонного контролю, документування адміністративних правопорушень, застосування заходів адміністративного примусу та обмеження свободи пересування окремих категорій осіб. Окрему увагу приділено процесуальним гарантіям осіб, які перетинають державний кордон України, зокрема чоловіків призовного віку, внутрішньо переміщених осіб, біженців і шукачів притулку, а також питанням недопущення дискримінаційних підходів та неправомірного втручання у сферу приватних прав. На основі аналізу правозастосовної практики та статистичних даних діяльності прикордонних підрозділів виокремлено ключові виклики, з якими стикається ДПСУ в умовах воєнного стану, зокрема масовий характер міграційних процесів, зростання кількості адміністративних правопорушень у сфері перетину державного кордону, ускладнення процедур фіксації правопорушень з огляду на вимоги інформаційної безпеки та необхідність міжвідомчої координації з іншими органами сектору безпеки і оборони. Обґрунтовано, що ефективність правозахисної діяльності Державної прикордонної служби України значною мірою залежить від рівня правової визначеності, належної професійної підготовки персоналу, чіткого дотримання процесуальних стандартів, а також функціонування дієвих механізмів контролю за законністю дій прикордонників. Зроблено висновок про необхідність подальшого вдосконалення нормативно-правового регулювання та організаційно-правових засад діяльності ДПСУ з урахуванням міжнародних стандартів у сфері прав людини та реалій правового режиму воєнного стану.

ЖІНКИ ТА ГЕНДЕРНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ У ШВЕДСЬКІЙ СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ

Тетяна Володимирівна Колєснік — 2026-04-20

У статті досліджується шведська модель соціальної держави як інституційного механізму забезпечення гендерної справедливості через системне визнання доглядової праці та захист економічної автономії жінок. На відміну від формально-нейтральних підходів, що домінують у багатьох юрисдикціях, Швеція реалізує проактивну стратегію, засновану на конституційному обов’язку просувати рівність статей, антидискримінаційному законодавстві з позитивними обов’язками, універсальній системі соціального страхування та доступній інфраструктурі догляду. Автори аналізують, як поєднання гендерно-нейтральної батьківської відпустки, автоматичного зарахування доглядових періодів до пенсійного стажу, обов’язкової соціальної допомоги жінкам у ситуаціях насильства та гарантій гнучкого працевлаштування формує цілісну систему, спрямовану на усунення структурної нерівності. Особлива увага приділяється правовій природі цих гарантій – їх justiciability, адміністративному забезпеченню та відповідності міжнародним стандартам, зокрема CEDAW та Європейській соціальній хартії. Наукова новизна полягає в демонстрації того, як технічні правові механізми (наприклад, правило «use-it-or-lose-it» або обов’язок активних заходів) трансформують соціальні норми і забезпечують не лише формальну, а й фактичну рівність. Висновки мають значення для країн, що реформують соціальну політику, зокрема України, де питання інтеграції гендерно-чутливих підходів у систему соціального захисту залишається недостатньо опрацьованим.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ДЕМОКРАТИЧНИХ ТА АВТОРИТАРНИХ МОДЕЛЕЙ

Олександр Степанович Котуха — 2026-04-20

У статті досліджується сутність політичного режиму як однієї з ключових категорій політичної науки, що відображає характер взаємовідносин між владою, суспільством та особистістю. Розкрито зміст поняття «політичний режим» як сукупності методів, засобів і форм реалізації державної влади, а також як системи взаємодії політичних інститутів, правових норм і соціальних практик. Досліджено різні визначення поняття «політичний режим», значення політичного режиму як критерія рівня розвитку демократії у державі, концептуальне осмислення політичного режиму як динамічного процесу, що ґрунтується на взаємовідношенні відтворення та трансформації політичного порядку. Стаття характеризує зміст та взаємовідношення провідних визначень категоріального апарату дослідження політичного режиму в процесі трансформації суспільства. Подано загальновизначені ознаки, підходи та критерії для аналізу поняття «політичного режиму» в сучасній світовій політико-правовій науці. Розглянуто класифікацію видів та структурних елементів політичного режиму в сучасних суспільствах. Особливу увагу приділено класифікації політичних режимів на демократичні, авторитарні та тоталітарні, які відрізняються рівнем політичної свободи, участю громадян у прийнятті рішень, роллю партій та інститутів громадянського суспільства. Проаналізовано основні ознаки кожного виду режиму, зокрема механізми функціонування державної влади, ступінь політичної конкуренції, наявність або відсутність опозиції, свободу слова та виборчий процес. Підкреслено значення дослідження політичних режимів для розуміння сучасних процесів державотворення, стабільності політичної системи та забезпечення прав і свобод громадян. Отримані результати можуть бути використані в подальших наукових розробках із політології, державного управління та міжнародних відносин.

СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Богдан Юрійович Мірошник — 2026-04-20

У статті здійснено комплексний аналіз судового захисту трудових прав та законних інтересів працівників в умовах воєнного стану як ключового інструменту забезпечення верховенства права у сфері праці. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія та запровадження спеціального правового режиму актуалізували проблеми нормативної невизначеності, колізій та прогалин трудового законодавства, що зумовлює зростання кількості трудових спорів. Доведено, що судова практика фактично виконує компенсаторну функцію, конкретизуючи межі дискреції роботодавця, критерії правомірності призупинення дії трудового договору, зміни істотних умов праці, притягнення до матеріальної та дисциплінарної відповідальності, а також підстави припинення трудових правовідносин і поновлення на роботі тощо. На основі узагальнення правових позицій Верховного Суду виокремлено основні тенденції правозастосування: посилення вимог до доведення правомірності рішень роботодавця, утвердження принципу пропорційності при обмеженні трудових прав, забезпечення реальності та своєчасності оплати праці, імперативність виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю. Підкреслено соціальне значення судового захисту в умовах тривалого стресу та економічної нестабільності, а також його вплив на формування довіри громадян до держави. Зроблено висновок, що системний аналіз судової практики має стати підґрунтям для вдосконалення трудового законодавства України, зокрема, у частині кодифікації, чіткого визначення процедурних гарантій і забезпечення балансу інтересів працівників, роботодавців та держави у період воєнного стану та післявоєнного відновлення. На основі проаналізованої судової практики висловлено пропозиції та рекомендації щодо удосконалення трудового законодавства України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ПОЛІЦЕЙСЬКОГО: ВПЛИВ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ

Наталя Олексіївна Пасічник — 2026-04-20

Статтю присвячено комплексному теоретико-правовому дослідженню взаємозв’язку конституційного статусу людини та професійної етики поліцейського крізь призму впливу міжнародних стандартів прав людини. Обґрунтовано, що конституційний статус особи є базовою категорією сучасного конституціоналізму, яка визначає правові межі діяльності держави та спрямованість функціонування її органів, зокрема правоохоронних. Доведено, що права і свободи людини виступають системоутворювальним елементом правового порядку та критерієм оцінки законності діяльності публічної влади. Проаналізовано структуру конституційного статусу особи, механізми гарантій його реалізації та роль державних інституцій у забезпеченні прав людини. Особливу увагу приділено значенню міжнародних стандартів як універсальних нормативних орієнтирів, що визначають допустимі межі державного втручання та формують критерії правомірності дій правоохоронців. Розкрито сутність поліцейської деонтології як складової частини юридичної етики, охарактеризовано її структуру, функції та роль у регуляції службової поведінки працівників поліції. Установлено, що професійна етика виступає внутрішнім механізмом забезпечення законності, гуманізму й неупередженості правоохоронної діяльності та доповнює юридичні норми у випадках дискреційних повноважень. Досліджено вплив практики міжнародних судових інституцій на формування стандартів поведінки правоохоронців і визначено їх значення як орієнтирів належного правозастосування. Виявлено основні проблеми забезпечення конституційних прав у діяльності поліції, серед яких – нормативні колізії, інституційні труднощі, недоліки правозастосовної практики, тривалість розгляду скарг і наявність етичних ризиків професійної діяльності. Обґрунтовано необхідність комплексного вдосконалення правового та етичного забезпечення правоохоронної діяльності через гармонізацію законодавства з міжнародними стандартами, розвитку механізмів контролю, підвищення професійної підготовки персоналу та використання міжнародного досвіду реформування поліції. Зроблено висновок, що ефективність реалізації конституційного статусу людини у сфері правоохоронної діяльності визначається інтегрованою взаємодією нормативних, інституційних і ціннісно-етичних компонентів правової системи.

ІНСТИТУЦІЙНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ СИНЕРГЕТИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Віталій Анатолійович Пастушенко — 2026-04-20

У статті досліджено інституційну модернізацію органів місцевого самоврядування як ключову передумову формування та реалізації синергетичного потенціалу територіальних громад в умовах децентралізації, воєнних викликів та цифрової трансформації. Обґрунтовано, що синергетичний потенціал громади не виникає автоматично внаслідок передачі повноважень і ресурсів, а формується за умови цілеспрямованої модернізації управлінських інститутів, процедур та інструментів координації колективної дії. Метою статті є обґрунтування авторської концепції інституційної модернізації органів місцевого самоврядування як чинника перетворення ресурсів територіальної громади на стійкі синергетичні ефекти розвитку. Методологічною основою дослідження є поєднання системного, синергетичного та інституційного підходів, а також методів логіко-структурного аналізу, концептуального моделювання та порівняльного аналізу. У результаті дослідження встановлено, що модернізовані органи місцевого самоврядування, які функціонують на засадах відкритості, цифрової інтеграції, стратегічного планування та партнерської взаємодії, здатні забезпечувати резонансну взаємодію соціального капіталу, фінансових ресурсів і управлінських рішень. Практичну значущість отриманих результатів підтверджено аналізом українських кейсів (Львів, Вінниця, Печеніжинська громада), які демонструють зниження транзакційних витрат, підвищення управлінської спроможності та посилення стійкості громад. Наукова новизна полягає у розробленні авторських положень, згідно з якими вперше визначено архітектуру резонансної взаємодії ресурсів громади через платформні рішення, удосконалено модель інституційної модернізації як переходу від ієрархії до мережевої координації та розширено трактування синергетичного потенціалу як інструменту зниження транзакційних витрат у кризових умовах.

ТРАНСФОРМАЦІЯ АНТРОПОЦЕНТРИЧНОЇ МОДЕЛІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В УМОВАХ АЛГОРИТМІЧНОГО ВРЯДУВАННЯ

Тетяна Олександрівна Пікуля — 2026-04-20

У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз антропоцентричної моделі юридичної відповідальності в умовах цифрової трансформації публічного управління та активного впровадження алгоритмічного врядування. Обґрунтовується теза про те, що класичні доктринальні підходи до юридичної відповідальності, засновані на виключному визнанні людини єдиним суб’єктом правової волі, контролю та вини, дедалі частіше виявляються обмеженими в умовах використання автономних алгоритмічних систем і технологій штучного інтелекту. Показано, що алгоритмічне врядування формує нову соціотехнічну реальність, у межах якої юридично значущі управлінські рішення ухвалюються на основі складної взаємодії людини, даних і автоматизованих алгоритмів. У таких умовах ускладнюється застосування традиційних правових категорій, зокрема причинно-наслідкового зв’язку, вини та персоналізації юридичної відповідальності. Наголошено, що шкода або неправомірні наслідки можуть виникати не внаслідок безпосередньої дії конкретної особи, а як результат функціонування системи загалом. Особливу увагу приділено феномену «розмитої» та розподіленої відповідальності, який є характерним для алгоритмічних систем публічного управління. Доведено, що спроби зберегти виключно антропоцентричний підхід шляхом формального покладення відповідальності на розробників, операторів або посадових осіб не завжди забезпечують ані ефективний захист прав людини, ані належний рівень правової визначеності. Обґрунтовано необхідність трансформації антропоцентричної моделі юридичної відповідальності шляхом її доповнення системними, інституційними та ризик-орієнтованими підходами. Запропоновано розглядати юридичну відповідальність у сфері алгоритмічного врядування як багаторівневу правову конструкцію, що поєднує індивідуальну відповідальність суб’єктів із механізмами організаційної, процедурної та нормативної підзвітності. Зроблено висновок, що така трансформація є необхідною умовою забезпечення верховенства права, захисту прав людини та ефективного публічного контролю у цифрову епоху.

ВИКОРИСТАННЯ СУБ’ЄКТАМИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Ірина Миколаївна Шопіна — 2026-04-20

Метою статті є визначення особливостей використання суб’єктами правоохоронної діяльності технологій штучного інтелекту (далі – ШІ) з позиції правового регулювання. З’ясовано, що нині вже напрацьована певна теоретико-методологічна база для подальшого вивчення та розвитку правового забезпечення використання технологій ШІ. Однак у контексті правового статусу правоохоронних органів мають місце суттєві прогалини. Визначено, що використання суб’єктами правоохоронної діяльності технологій ШІ може бути пов’язано з ризиками порушення прав людини, втручання у приватне життя, витоку персональних даних, дискримінації, а також зі створенням загроз національній та воєнній безпеці держави. Водночас повна відмова від використання таких технологій в умовах цифровізації злочинності, розвитку кіберзагроз та застосування ШІ суб’єктами протиправної діяльності призвела б до істотного зниження ефективності правоохоронної системи. Аргументовано необхідність внесення змін до законодавчих актів, які визначають правовий статус правоохоронних органів, з метою доповнення їх наступними положеннями: правові підстави застосування ШІ у діяльності правоохоронних органів; критерії допустимості використання конкретних технологічних рішень, заснованих на технологіях ШІ; механізми зовнішнього і внутрішнього контролю за використанням ШІ у правоохоронній діяльності; юридична відповідальність за неправомірне використання ШІ. Обґрунтовано доцільність встановлення законодавчої заборони на використання правоохоронними органами тих систем ШІ, щодо яких відсутня можливість аудиту алгоритмів, контролю за потоками даних або гарантій кібербезпеки. В умовах повномасштабної збройної російської агресії ці вимоги мають розглядатися як елемент забезпечення національної, воєнної та інформаційної безпеки. Аргументовано, що мають бути ліквідовані правові прогалини, пов’язані зі здійсненням недержавної правоохоронної діяльності, що потребує прийняття законів про приватну детективну діяльність та про службу безпеки суб’єктів господарювання. У цих правових актах мають знайти своє відображення підстави, умови, порядок і контроль за використанням технологій ШІ.

ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЛОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ В ОРГАНАХ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ

Ірина Миколаївна Шупта — 2026-04-20

Дана стаття присвячена комплексному аналізу принципів професійної етики в інформаційній сфері в умовах цифровізації та активного впровадження інформаційних технологій у діяльність органів публічної влади, бізнес-структур і організацій різних форм власності. Автори розкривають сутність ділової комунікації як ключового інструменту ефективної взаємодії між суб’єктами публічного управління, працівниками та зацікавленими сторонами, що забезпечує узгодженість управлінських рішень, підвищення довіри та результативності діяльності організацій. Було проаналізовані актуальні етичні виклики, зумовлені використанням сучасних інформаційних технологій, насамперед проблеми захисту персональних даних і забезпечення права на приватність, застосування штучного інтелекту та ризики алгоритмічної упередженості, автоматизації управлінських процесів і можливих соціально-економічних наслідків, цифрового контролю в трудових відносинах, а також впливу ІТ-сфери на навколишнє середовище. Обґрунтовано необхідність дотримання принципів прозорості, підзвітності, конфіденційності та відповідального використання цифрових технологій у системі публічного управління. Автори виокремили основні типи етики в ділових комунікаціях, а саме: професійну, корпоративну, соціальну, особисту та культурну та визначили їх роль у формуванні інституційної довіри, позитивної репутації й сталого розвитку організацій. Особливу увагу приділено етичному лідерству як важливому чиннику належного врядування, що забезпечує дотримання етичних і правових норм, формування культури відповідальності та запобігання конфліктам у цифровому середовищі. Позитивним моментом є те, що автори дають й практичні рекомендації щодо впровадження етичних стандартів і механізмів контролю в системі ділового спілкування, що сприятиме підвищенню ефективності управлінських процесів і зміцненню довіри в публічній сфері.