ГЕНЕЗИС ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВОВИХ ГАРАНТІЙ В УКРАЇНІ: МІЖГАЛУЗЕВИЙ ВИМІР

Анотація

У статті проведено комплексне дослідження еволюції наукової парадигми правових гарантій в українській юриспруденції за період з 2000-го по 2026-й роки. Акцентується увага на тому, що сучасна правова наука сформувала стійке уявлення про правове гарантування, проте галузева диференціація породила розмаїття дефініцій та відсутність єдиного концептуального підходу до розуміння цього інституту. Метою дослідження є концептуалізація наукової парадигми правового гарантування через простеження трансформації цієї ідеї від фрагментарних згадок до формування цілісного міжгалузевого інституту. На основі аналізу близько 100 дисертаційних досліджень доведено, що парадигма правових гарантій пройшла шлях від формально-позитивістського розуміння як «обов’язку держави» до сучасного бачення як складного багатофункціонального механізму забезпечення правового статусу особи. Встановлено, що витоки вітчизняної наукової думки базувалися на приматі «державного забезпечення», де гарантії розглядалися як додаток до прав людини. Проте сучасний вектор змістився з «державоцентриського» на «людиноцентриський», де юридичні гарантії виступають фундаментальним механізмом реалізації прав людини та обмеження влади. Особливу увагу приділено галузевій специфіці. Зокрема у кримінальному процесі простежується перехід від вузькосуб’єктного підходу до системно-функціонального, де гарантії забезпечують баланс між приватним та публічним інтересом у кримінальному провадженні. В адміністративному праві відбулася трансформація від засобів захисту від держави до механізмів сервісної держави, де домінують превентивні та регулятивні інструменти. У цивільному праві гарантії еволюціонували від «сурогату поруки» радянського зразку до диспозитивних засобів забезпечення зобов’язань, адаптованих до вимог міжнародного приватного права. У трудовому праві фокус змістився на розмежування сфер відповідальності держави та роботодавця, де пріоритетом є дієвість пільг у реальних економічних умовах. У висновках автор узагальнює інваріантне ядро сучасної парадигми, яке характеризується розширенням об’єкту гарантування (від прав особи до соціально-правових інститутів та процесів, таких як безпека тощо) та утвердженням гарантій як самостійної міжгалузевої категорії. Сформульовані положення закладають методологічне підґрунтя для подальшого переосмислення природи правових гарантій у контексті верховенства права та людиноцентризму.